ДИСТРИБ’ЮТОРСЬКИЙ ДОГОВІР

20069
дистрибьютор
дистрибьютор

ДИСТРИБ’ЮТОРСЬКИЙ ДОГОВІР

Відсутність нормативного регулювання дистриб’юторських договорів призводить до того, що різні господарюючі суб’єкти вклада­ють у поняття «дистриб’юторський договір» іноді зовсім різні значення. Втім вони при цьо­му нічого не порушують.

Водночас це значно ускладнює завдання всіх учасників дистриб’юторських відносин, усіх фахівців, які так чи інакше пов’язані з процесом укладення, виконання, а також по­даткового та бухгалтерського обліку госп-операцій у рамках таких договорів. Угоди, що укладаються (у назву яких винесено » дистриб’юторський договір»), можуть поєд­нувати в собі (і як ми побачимо далі, у дійс­ності саме так і відбувається) абсолютно різні договірні конструкції.

Не вдаючись в історію терміна і не наводячи визначення із численних підручників, поки візь­мемося стверджувати, що дистриб’юторство пе­редбачає просування товару (дистриб’ютор — не кінцевий покупець товарів, він «рухає» їх далі). Причому дистриб’юторство припускає досить тісний зв’язок сторін. Один із неба­гатьох законів України, який використовує термін «дистриб’ютор», — Митний кодекс України (далі — МКУ). Наприклад, якщо один суб’єкт — одноосібний дистриб’ютор (незалеж­но від його назви) іншого, то їх для митних цілей (при дотриманні деяких інших умов) уважають пов’язаними особами (ч. 17 ст. 58 МКУ).

Цей підхід МКУ значною мірою виправ­даний. Дійсно, на практиці зазвичай вихо­дять із наявності певних ексклюзивних прав дистриб’ютора. Наприклад, постачальник пере­дає дистриб’ютору ексклюзивні права на про­даж товару на певній території.

Ми почали з того, що немає єдності думок із приводу значення та змісту дистриб’юторства. Це призводить до того, що в практичній діяль­ності доводиться стикатися з найрізноманіт­нішими дистриб’юторськими договорами. Оскільки видоутворююча ознака насампе­ред — предмет договору, то наведемо кілька прикладів його формулювання із життя.

Постачальник постачає дистриб’ютору продукцію ви­нятково для її подальшого перепродажу дистриб’ютором.

Постачальник зобов’язується поставити  у власність дистриб’ютору продукцію, а дистриб’ютор оплачує її вартість. Він приймає на себе зобов’язання з поширення продукції лише на визначеній території.

Постачальник призначає дистриб’ютора уповноваженим представником із реалізації виготовленої постачальником продукції. Доручає йому оформлення договорів купівлі-продажу (пос­тавки) продукції.

Постачальник зобов’язується поставити і передати у власність дистриб’ютора товари, дистриб’ютор зобов’язується прийняти й оплатити товар, здійснювати дистрибуцію товару, надавати пов’язані з просуванням товару послуги.

Покупець (дистриб’ютор) ку­пує товари виробництва X тільки в продавця. Обіцяє не торгувати конку­руючими товарами.

Дистриб’ютор зобов’язується рекламувати та просувати продукцію, направляти постачальнику заявки на її відвантаження третім особам покупцям, із якими договори укладає постачальник.

Тут ми знаходимо договори, які за своєю пра­вовою природою є:

  • договором поставки (ст. 712 ЦКХ ст. 265 ГКУ) ;
  • агентським договором (ст. 297 ГКУ);
  • договором про надання послуг (ст. 901 ЦКУ) — (незважаючи на те що сто­рону в ньому названо постачальником, жодних поставок дистриб’ютору й оплат від нього до­говір не передбачав);
  • змішаним договором.

У практиці зовнішньоекономічних відносин розділяють агентський і дистриб’юторський договори. Та й у типовому договорі Між­народної торгової палати зафіксовано, що дистриб’ютор продає товар від свого імені і за власний рахунок. Виходячи із цього, вва­жаємо, немає сенсу винаходити велосипед і називати посередницький договір (хай навіть і обтяжений положеннями про ексклюзивність, іншими умовами) дистриб’юторським догово­ром. Те саме ми можемо сказати і про договір поставки, і про договір на надання послуг.

Якщо зміст відносин за своїм предметом відповідає договору поставки, то перед нами буде поставка незалежно від його інших умов (питань ціноутворення тощо). У першову варіанті  з’являється додаткова умова про цільовий ха­рактер придбання, у другому — обмеження на територію реалізації придбаних товарів, у п’ятому — заборона на торгівлю конкурую­чими товарами. Але це саме собою не робить із договору поставки якийсь інший договір.

У таких випадках потрібно лише виходити з наявних договірних конструкцій. Адже при ви­никненні спорів пріоритет нададуть саме зміс­ту договору, а не його назві, позначеній у заго­ловку. Розповімо ще про декілька можливих підходів до кваліфікації договору.

Припустимо, існує думка, що дистриб’юторський договір — договір особливого роду, тобто такий договір, який не входить до описаної системи договорів (непоіменований договір). Право на життя йому дає ч. 1 ст. 6 ЦКУ: сторони мают право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загал ним принципам цивільного законодавства. А. як би там не було, майже завжди знайдуться д говірні конструкції, які досить чітко впишут ся в предмет (хай навіть складний) укладено дистриб’юторського договору(докладніше аг у наступному розділі статті).

Говорячи про це, згадаємо ще такий v мент, який буде цікавий при укладанні дистриб’юторських договорів у ЗЕД. І Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (до неї Укра приєдналася 3 січня 1990 року). Отже,  щодо застосування цієї Конвеї стверджує: «Конвенція не застосовується дистриб’юторських угод, оскільки метою угод є, скоріше, «організація збуту», аніж передані права власності. Однак різні контакти про продаж товарів, укладені на викот дистриб ‘юторськоїугоди, можуть регулюватися Конвенцією «. Повністю згодні із цим ходом. Але спрацює він, на наш погляд, у і випадку, якщо укладений дистриб’юторський договір не має в собі елементів поставки, а рамковий (організаційний) характер, визнані відносини поза конкретними поставками будовує лише логіку відносин стосовно  збуту тощо). У такому випадку укладают ремі договори поставки та всі вимоги до в син поставки (купівлі-продажу) застосовують уже до таких окремих договорів.

Іноді дистриб’юторський договір плутають із договором комерційної концесії. При дистриб’ютерській передають певні права (часто ексклюзивне  монопольне право продавати продукцію на якійсь території), а при комерційній передають права, щоб виготовити та(або) передати певного виду товар (ст. 1115 ЦКУ) подібність (а тим паче тотожність) цих ворів — омана. Справа в тому, що пред комерційної концесії можуть бути цілком кретні права на використання об’єктів інтелектуальної власності й ділової репутації (ч. 1 ст. 1116 ЦК) дистриб’юторським договором зазвичай права не передають, а отже, до комерційної концесії наш договір не відноситься.

Доволі часто поряд з особливими правами дистриб’ютора (іноді навіть ексклюзивними) його ще заганяють у певні рамки. Наприклад, територіальні. Трапляється, можливості з ре­алізації товару обмежують певною територією, наприклад областями України (утім постачаль­ник нерідко бере і на себе зобов’язання напря­му не торгувати на цій території). Обмеження договором вводять також на продаж конкуру­ючої продукції.

Змінюються відносини з постачальником, але не завжди ці умови виконуються. Особливо, коли територія роботи дистриб’ютора (його мережа) більша за територію, озна­чену в дистриб’юторському договорі. Тоді в дистриб’ютора іноді постає питання: чому я по­винен дотримуватися цього обмеження? Чи не суперечить воно законодавству (а отже, чи не є недійсним)? Підставою для такого запитання зазвичай слугує правильне посилання про наяв­ність у дистриб’ютора права власності на при­дбаний товар, а значить, про наявність права розпоряджатися ним на власний розсуд. Дійсно, у ч. 2 ст. 319 ЦКУ говориться: власник має пра­во вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Якщо закон нас не обмежує в розпоряджанні, то й договір не може.

Однак така логіка не зовсім правильна. Дистриб’ютор прийняв на себе відповід­ні зобов’язання. На підставі ст. 526 ЦКУ зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов зобов’язання і вимог закону, інших правових актів. А за відсутності таких умов і вимог — відповідно до звичаїв діло­вого обороту або інших вимог, що зазвичай ви­суваються (це також випливає зі ст. 193 ГКУ).

Більше того, нічого незвичайного в подіб­них зобов’язаннях (не продавати за межами обумовленої території) немає. Якщо ми про­читаємо визначення зобов’язання, то поба­чимо, що зобов’язання — це не тільки роби­ти, але й не робити. У ч. 1 ст. 509 ЦКУ сказа­но: зобов’язання — це правовідносини, у яких боржник зобов’язаний здійснити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від непотрібної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Подібна правова конструкція й конкретні договірні обмеження (якщо вони, звісно, пе­редбачені в тексті угоди) стримують не тільки дистриб’ютора від виходу за свої територіальні межі, а й постачальника, наприклад від прямого продажу на цій території. Ці самі правила доз­воляють стверджувати про допустимість вклю­чення в договір застережень, які забороняють торгувати конкуруючими товарами.

Сказане вписується в загальне правило ч. З ст. 12 ЦКУ: особа може відмовитися від сво­го майнового права. На відміну від цивільної правоздатності (обмежити яку може тільки суд), особа цілком може відмовитися від ок­ремих своїх майнових прав. Але в нашому ви­падку до відмови справа навіть не доходить. Дистриб’ютор або постачальник просто прий­має на себе зобов’язання ці права не реалізо­вувати. Порушення зазначених домовленостей не ставить хрест на угодах, укладених усупереч дистриб’юторському договору. Наприклад,уго­да про продаж дистриб’ютором обладнання на території, що виходить за межі дозволеної, буде дійсною. Скасувати її (визнати недійсною) на тій підставі, що в дистриб’ютора не було пра­ва її укладати, навряд чи вийде. Але стягнути з такого дистриб’ютора збитки або договірні санкції цілком можливо (що саме і в якому роз­мірі — залежить від умови дистриб’юторського договору).

Утім загальними правилами справа не обме­жується. В окремих випадках подібні обмежу­вальні норми можуть конфліктувати з вимо­гами законодавства про захист економічної конкуренції. Наприклад, при зловживанні мо­нопольним (домінуючим) становищем на рин­ку. Проте, аби даним становищем зловживати, потрібно спочатку його займати (про відповідні критерії та обмеження див. у ст.ст. 12,13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.01 р. №2210-111).

Одна з ключових особливостей дистриб’ю­торського договору — наявність у ньому низ­ки привілеїв для дистриб’ютора. Серед них не тільки вже згадуваний ексклюзивний характер поставок, але й, наприклад, можливість одер­жання різних бонусів. Якщо залишити осто­ронь бонуси роздрібних мереж (плата за вхід, викладання, поширення інформації про продук­цію, введення нового найменування, розміщен­ня обладнання тощо), то в дистриб’юторських відносинах особливе місце посідають бонуси за обсяг продажу (за досягнення планового обсягу, гарантованого мінімуму продажу тощо).

Інтерес до правового аспекту питання і тут не обмежений сухою теорією. Бухгалтеру, цілком імовірно, не настільки важливо знати, яка право­ва природа цього бонусу. А ось у задоволенні зро­зуміти, як його правильно оподатковувати, жоден бухгалтер собі не відмовить. Усе це пов’язано.

Одразу почнемо з думки податківців. Вони стверджують: при наданні продавцем винагоро­ди (бонусу) покупцеві у зв’язку з досягненням певних обсягів поставок товарів, придбаних у такого продавця, об’єктом обкладення ПДВ є маркетингові послуги, що надаються покуп­цем, а мотиваційні та стимулюючі виплати, у свою чергу, є компенсацією вартості таких пос­луг (підрозділ 101.02 ЗІР).

Причому цікаво, що в податково-прибутковій узагальнюючій консультації (затвердженій на­казом ДПСУ від 15.02.12 р. № 123) зазначало­ся: мотиваційні виплати (серед яких бонуси за дострокову сплату заборгованості, за виконан­ня плану закупівель, за точність закупівельних прогнозів, за дотримання певного асортименту товарів при закупівлі) можуть бути віднесені до маркетингових послуг. Це формулювання не дуже чітке. Але, як бачимо, говорячи про ПДВ, податківці не допускають різних «мо­жуть», а наполягають на оподаткуванні бону­су за досягнення обсягу продажів. Хоча, напри­клад, у листі від 18.08.08 р. № 7925/6/16-1515-04 ДПАУ стверджувала: бонус, який виплачувався щомісяця за результатами календарного міся­ця, не відповідає визначенню поставки товарів (послуг) і не обкладається ПДВ. Але цей лист стосувався ще докодексних правил.

Суворо кажучи, такі бонуси (на відміну від плати, припустимо, за інформування, викладан­ня тощо), з точки зору цивільного законодавс­тва, не є платою за послуги. Нагадаємо, що згід­но зі ст. 901 ЦКУ за договором про надання пос­луг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням іншої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі здійснен­ня вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплати­ти виконавцю зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

У свою чергу, це означає, що названі платежі не є і поставкою послуг у значенні пп. 14.1.185 ПКУ. Хоча визначення податкового терміна » поставка послуг» і містить настільки розпливчасті форму­лювання (послуга — це будь-яка операція, яка не є поставкою товарів), що дозволяє за великого бажання включити до послуг геть усе. Між тим багато чого залежить від умов і фор-мулювань договорів. Наприклад, в окремих
випадках сторони особливо не панькаються і включають у дистриб’юторські угоди такі формулювання: «Бонус не є компенсацією поставлених товарів або послуг, не вважається поставкою товарів (послуг), бонус не буде оплатою за отримані послуги»; «Бонус є премією, що надається покупцеві для підтримки та інвестування коштів у його бізнес на принципах безповоротності й добровільності, подяки за партнерство та плідну співпрацю».

Але ще цікавіше, що навіть у цих випадках доводити непослуговий (а отже, непідПДВ-шний) характер подібних виплат доводиться в судах. Наприклад, у постанові від 05.12.13 р. №№ 826/13295/13-а окружний адміністратив­ний суд м. Києва дійшов висновку про те, що за правовою природою такі бонуси (сформу­льовані таким чином) — безповоротна фіндо-помога і не можуть вважатися доходом, отри­маним від надання послуг, а значить і ПДВ на них не потрібно нараховувати. Це рішення не одиничне. Аналогічного висновку доходив, на­гадаємо, Запорізький окружний адміністратив­ний суд (дме. постанову від 10.11.10 р. у справі № 2а-7709/10/0870).

Водночас такий підхід до формулювання в договорах природи бонусів далеко не універ­сальний. Справа в тому, що він надавав захист дистриб’ютору (який у суді «відбивався» від ПДВ), але утруднював включення сплачених сум до складу податкових витрат постачальни­ка (адже суми безповоротної фіндопомоги до ви­трат не потрапляли).Тому багато дистриб’юторів працює за договорами, у яких цей бонус так явно не дистанціюється від поставки послуг. Як наслі­док, разом з іншими умовами договору цей бонус зазвичай трактується як плата за маркетингову послугу, зокрема за стимулювання збуту, що ля­гає в канву позиції податківців.

До того ж з 01.01.15 р. принципово змінено правила обліку в цілях податку на прибуток. Тепер формально госпдіяльність здійснюва­них виплат не має значення. Це може стиму­лювати сторони повернутися до старої пози­ції щодо кваліфікації таких платежів (на рівні тексту договору) як непослугових, а отже, по­боротися за необкладеність ПДВ. Це наочний приклад того, як розуміння правових аспектів договору допомагає впевненіше себе почувати й у податкових питаннях.